На один голос, в такт, безперестанку, без передишки. Все ті ж слова, усе той темп.
Так тягнеться довго. Минають хвилі, години: здається, дні цілі проходять. Він вже не чує ні власного голосу, ні свого тіла, ні тіла сусідів. Всі вони злились разом в одно суцільне тіло, у один спільний голос, який веде пісню, довгу, скучну, монотонну, немов машина помпує воду, або слова хтось ниже на безконечну низку.
— Ла-іль — Ал-ла…
Не то скучно стає Абібулі, не то спати хочеться. Щось налягло на мозок. А проте Абібула чує, як там десь глибоко, у грудях, на самому дні, зерно по зерні, крапля по краплі, збирається сила, росте, зміцняється, і знов ідуть, як хвилі:
— Ла-іль — Ал-ла…
Сумно так стало в теке́; бліді обличчя немов застигли, а в серці щось неспокійне, там щось ворушиться… Клубком котиться в грудях, бере за горло. Хочеться крикнуть: Ти один, Боже всесильний, могучий, в Тобі вся радість, у Тобі надія… Ти один, Боже! о, Боже!..
Хтось хлипнув, не здержавсь…
— Алла!…
І збудив назбирану силу, всіх зняв на ноги.
Тремтить в Абібули тіло і горять вуха. Розгойдана душа рветься хвалити Бога, тягне з собою тіло. Щось в ньому є. Якась пружина. Велика радість. Побожний рух.
— Нема Бога, опріче Бога!..
Плече з плечем, знов тісний круг, братнєє коло. Вінок з халатів та з білих чалм. Радісно пісня вирвалась із грудей.
Ля Ілля ге — іль Алла-ге…
Ля Ілля ге — іль Алла-ге…
Жива каблучка уже хитнулась. Раз у той бік, раз у другий. Спочатку плавко, поволі, у такт, немов тихі вітри хитають колом, немов лагідні хвилі гойдають водні лілеї. Схиляються чалми в честь шейха, гойдається мозок, як у колисці, душа бажає розгону, й дедалі зростає рух. Здається, вітри міцніють, підхоплюють коло. Все швидше та й швидше. Зростає пісня… дужчає голос, обличчя сяють. Білі халати надулись од вітру і мають
