поли. Поклони все глибші, все нижчі. Тіло згинається вдвоє, в'ється, як вуж, китиці фезів скачуть по чалмах, а слова пісні злились у крик:
— Е-ге́-лла!.. е-ге́-лла!..
Росте той крик, скаче, мов по драбині, все вище, як дикий звір в горах, тягне з собою тіло, захоплює дух.
— Е-ге́-лла!.. е-ге́-лла!..
Білі обличчя скривились, тіло б'ється у корчах… Абібула плаче. Хлипають другі… Вже не стає сили, знемога…
Та ось потіха. Мов впала з неба. Високий тенор почина пісню — веселу, бадьору, ясну, як янголиний спів:
Юджѐ султа̀ним
Дердѐ дерма̀ним —
Шу тѐнде джа̀нин
Ху де мек істер-гу!..
— Гу-у!
З десятків грудей вихопивсь радісний покрик.
— Гу-у! Один! Ти один, Боже, Великий Боже, даєш лік там, де вже ніхто помогти не здолає… Душею й тілом прагну сказати, що Ти один! Гу-у-у!
Дика радість хапає за серце… Абібула чує, як нові сили, великі, незміряні, ввілляла та пісня у його члени. Вони всі скачуть, радіють, всі славлять Бога… Плигає тіло в шалених рухах, хвилюють груди і скаче голова, залита потом, а крізь заплющені очі він бачить небо, усе в огнях. Бачить троянди, червоні гранати, білі лілеї… Горять… цвітуть… літають… Цілий дощ квітів… Ллють пахощі в груди… Трудно так дихать… Він вже не може співати, він ледве встигає за всіми:
— Гал-гай!.. ай-гай!.. ай-гай!..
Всі — одно тіло, що скаженіє у рухах, всі — один голос, що славить Бога:
— Ай-гай… ай-гай…
А пісня бадьорить, а пісня ллється як з неба, весела, радісна, чиста, мов янгол співає.
Хтось плеще в долоні… От хтось сміється — ха-ха!
Алла!
Швидше, прудкіше, всі разом… Останнім духом… решткою сил.
Хай-хай… живий… живий… Бог живий.
