Крик скаженіє, гарчить, як прибій моря, як лютий пес… Б'ють китиці фези, мотаються голови, підплигує тіло, танцюють перед очима зелені круги й хитаються стіни теке́ у славу Аллаха…
— Живий… живий… живий…
Ох, яка радість… ох, яке щастя… Небо розкрилось… янголів видко… мають вже крила… Аж плакать хочеться… сльози душать за горло.
— Ай-хай… ай-хай…
Танцюйте, радійте!..
Море бушує і ревуть хвилі й лізуть на берег, щоб все затопити.
Тоді простяг шейх руку і одним згуком утишив хвилі. Всі стихли, спинились, бліді, схудлі, зів'ялі, мов тіні. Всі сіли. Ноги під себе, плече до плеча. Знялось між ними біле рядно, й недужий, волочачи ноги, наче павук, підліз під нього.
Ще веселіше заспівав тенор, іще бадьоріше. Немов до танцю. Водить смичком по нервах, лоскоче серце. Ожило тіло. Розгойдане серце здійма нові хвилі, високі, сильні. Нема їм впину. Тіло все скаче, як на пружинах. Абібула не може спинитись, не має волі. Чужа якась сила вхопила тіло, б'є, крутить, волочить. Тіло німіє, тіло зникає. Десь щезло. Дух підняв крила, летить і пориває…
— Ай-хай!… ай-хай!..
Швидше… ще швидше… Гей, швидше… До Бога… живого… Єдиного Бога…
— Хай-хай!..
Мов із пуги ляскає-плеще співець у долоні, — жене, підганяє, бадьорить, сміється. Летить його пісня, як вихор, росте божевілля. Плазують круг ряден тіла божевільних, як в перелогах. Ходором ходять плечі і руки, голови скачуть, страшні обличчя застигли, як у мерців. Клацають зуби. Крик переходить в лемент.
Тремтить теке́, хвилює світло, скачуть по стінах налякані тіні й хмарка білої пари висить над колом. Ось-ось паде блискавиця, ось-ось ударить грім, розколе стелю і Божа сила ввійде в слабого.
Вона вже тут: хвилює рядна, здіймає вгору, немов тумани, й безвладний каліка стає на ноги. Встав, твердо ступає, виходить з кола.
