Всі кам'яніють. Сталося чудо. Блискучі очі, повиті млою, застигли, як скло.
Врешті хитнулись… Як п'яні…
— Живий, — гуркоче грім з грудей.
— Хай!.. хай!..
Радість велика. Щастя. Руки шукають обіймів. Хапають за плечі, за шию. Крик рветься з грудей. Не крик, а буря.
— Алла!.. Хай-хай!..
Гарчать. Ревуть. Скрегочуть. Ригають. Труться лобами. Гавкають голосно, часто.
— Гав… гав… гав… гав…
Як дикі звірі, як стадо шакалів.
Щезла свідомість. Повна нестяма. Шаленість.
І знов, як над бурхливим морем, простяг шейх руки і кинув глухо, протягло:
— Гей-х-х-х!..
Хвилі ущухли і стало тихо.
Абібула підняв долоні і потер чоло, обличчя. Немов прокинувсь. Обвів всіх зором і скрізь побачив здивовані очі.
Всі мов питали:
— Що було? що сталось?
Потому зняли руки до Бога і, втомлені, тихі, розбиті, зітхали:
— А-мінь, а-амінь, а-амінь…
Жалібно, ревно, як сплакані діти.
Відправа скінчилась.
Було вже пізно. В далеких оселях співали півні. Тиха, холодна ніч обняла землю. Біліла стерня попід горою, і чорні круглі тюрбе́ важко вкривали кістки святих та ханів. В чорному небі кліпали зорі.
Знов тихо ступав Абібула по святому Азізі. Ніс в серці радість, в голові мрії. За ним повзли поволі, як тіні, гуртки дервішів.
Абібула навіть не стямився, як опинився біля дому. Його вивів із задуми чудний якийсь згук. Немов фіртка скрипнула чи клямка брязнула. Хто б то міг бути? Батько поїхав із дому. І рівночасно побачив на вулиці тінь, що мигнула під муром і швидко щезла. Що ж то за знак?
Вдома, здається, всі спали.
