Тільки ефенді Мустафа зразу надувся. Його ображало, що якийсь наймит, бідний міщанський парубок устряв до розмови, як з рівними.
Він раптом витяг годинник та забрязкав брелоками.
— Ой-ой! — заверещав він, — а мої дами чекають… Марія Петрівна та Ольга Іванівна… ха-ха! Adieu, messieurs!
Заметлялась китиця на фезі, брязнули брелоки, мигнув рябий лейбик — і ефенді щез за дверима.
— Ну, нащо ти кликав ту малпу? — обурився на Джіафера Рустем.
— Хто його кликав? Сам вліз, як скрізь і завжди. Він теж, бач, стоїть за культуру.
По відході ефенді всім стало легше. Навіть Бекір насмілився і сів на стілець.
Розмова велась вільніше. Сміливі речі Рустема, найбільш гарячого та поступового, розворушили всіх. Бекір уперше чув такі речі, грішні, зухвалі, і був приголомшений ними. Він боронився, стояв на своєму, упертий немов ослюк, і мало не плакав, коли міцні, здавалось, як мур, основи старої віри хитались і падали під новим словом. Це просто не містилось в його голові. Очі в нього горіли безсилим гнівом, а вуха світились, немов рожеві мушлі.
Гості розійшлись пізно, а Рустем з Джіафером все ще вели розмову. Рустем турбувався. Що значить, що й досі не дають йому школи? Йому хотілось пожити та попрацювати ще на селі, між сільським людом, а тут він мусить гаяти час та подавати в кав'ярні каву. Не на те ж він скінчив медресе́, дванадцять літ був софтою.
Червоний досвіток глянув у загратовані вікна, коли вони скінчили розмову. Лягати було вже не варто. Рустем вийшов на вулицю, щоб освіжити голову, і його стріли перші проміння сонця. В долині лежав Бахчисарай, що хвилював, як море, рожевою черепицею. Ще сині абрикоси дрімали на білих стінах, а ліс мінаретів, залитих сонцем, здіймавсь до неба, як праведні душі. Тихо ще було. Та ось на мінаретах, один за другим, з'являлись муезини, як чорні духи тих білих веж, і, приклавши побожно руки до вух, збудили тишу жалібним співом. Високо над сонним містом неслася дика музика,
