Своїми розмовами та книжками Рустем вкинув у душу її нове зерно, що зросло там, як дерево, зацвіло тугою, вродило думи й нові бажання. Їй все хотілось знати. Знати, як живуть люди, що вони думають, чого хотять, які краї на світі, дерева, звірі, як місяць ходить навкруг землі. Ніхто їй цього не міг сказати, тільки Рустем. Він тільки один був такий, що міг здійняти з вікон ґрати, розвалити мури та вивести її з них у ширший світ. Вона тяглась до нього, як квітка до сонця. І ось тепер її мучили думки, що з ним, яка нова пригода трапилась йому, що навіть батько, мовчазний завжди, клене його ймення та ходить як ніч.
Мір'єм одсунула роботу. В хаті було душно і трудно дихалось, низька стеля гнітила. Мір'єм встала, поправила свій рожевий фез з дукачами і вийшла у двір. Вона не знала, що їй робити, як довідатись про Рустема. Чи не піти куди? А може, поспитать матір? Ні, мати тепер готує їсти і не любить, щоб їй заважали, та й якось ніяково звертатись до неї. Може б, піти куди?
Тим часом вона без мети блукала стежками брукованого двору, як в клітці, й сама не знала, що їй почати. Коли б хоч Айше побачити та передати лист. Та й Айше певне ганяє десь по вулицях і її трудно знайти. Раптом щось калатнуло у фіртку. Чи не вернувсь Абібула? а може, батько?
— Хто там? — поспитала Мір'єм.
— Ти вдома, Мір'єм?
— А! це Шерфе! — зраділа Мір'єм і побігла назустріч подрузі. Може, вона що чула!..
Закутана в біле, як привид, вскочила у двір Шерфе і почала розвиватись. Гарна, чорноока дівчина вивинулась з фередже, немов метелик із капшучка, і засміялась. При зведених чорною фарбою брівках і рум'яних лицях її зуби блищали немов намисто.
— А що! а що!.. ти гнівалась на мене завжди, коли я сміялась з Рустема, а тепер воно й вийшло… А що!..
Мір'єм поблідла.
— Що ж вийшло?
— Моя мати така рада тепер, що я не за Рустемом, така рада!.. Добре, каже, сталось… Ах, які гарні квітки!.. Де ти таких дістала? Батько каже, що відколи
