живе на світі, такого ще не було… Ти вже скінчила вишивати рушник? Коли б ти знала, я його бачила…
— Кого?
— Що мене сватає. Він має багато овець і гарний сад. Приходив до батька, а я з вікна й зирнула. Гладкий, здорові вуса… З села. Ну, я й не хочу… Далеко.
— А що ж той… Рустем?
— Ах! Рустем!.. Ха-ха!.. Знаєш,, вони з Джіафером поставили з дощок буду… таку, в якій тютюн сушать… Скликали людей — багато народу, і не дали їм їсти. Ха-ха!.. Ну, слухай… Джіафер посивів і став муллою… а Ала перебрався за його дочку і забув певне надіти фередже… Так з одкритим лицем і показавсь поміж люди… Джіафер каже: «закрий лице», а Алі каже: «не хочу». Ну, певно, то ж був таки хлопець, а не дівчина. Джіафер сердиться, а Алі плаче… А Рустем перекинувсь в халіля і забив чоловіка… ха-ха!..
— Як! Забив? — скрикнула Мір'єм.
— Ну, певно, не влучив, бо на другий день бачили того чоловіка на вулиці. Йшов собі живий і здоровий…
Він не забив!
У Мір'єм одійшло серце.
Ну, це ще не так страшно, що на Рустема розгнівались мулли та старші. Аби йому нічого не сталось.
Шерфе не вгавала:
— А на кінці Рустем знов став Рустемом, і тоді казав людям, щоб всі зробились гяурами, наплювали на Магомета та їли свинину.
— Щоб їли свинину?
— Еге… ха-ха!
Мір'єм не вірила. Це справді щось неможливе. Ну, та хвала Аллахові — та біда не така ще велика.
Подруги посідали попід фонтаном, і поки він співав їм свої тихі пісні, вони живились всякими ласощами, яких Шерфе завжди носила повні кишені.
— Шерфе!
— Що, Мір'єм?
— Тобі ніколи не спадало на думку, що ми, жінки, живемо по хатах, як птахи в клітці?
— Ні. Або що?
— Не всі так живуть. Широкий світ, а в ньому більше
