гяурів, ніж нас. У них жінка на волі, куди схоче — ходить, з ким хоче — говорить…
— Вони ж гяури, а ми правовірні…
— Вони теж вірять в Аллаха. У них жінці і до мечеті можна, вчитися можна… Ти не хотіла б учитись, все знати, все бачити?..
— Ха-ха! Я вже училась, як була малою. Доволі.
— То не така наука, як у мектебі. Я часом сиджу і думаю… Слухаю, як біжить оця вода з фонтана маленьким струмочком… біжить кудись далеко, через город, поле, через ліси… така весела, жива, і бачить різні краї, всяких людей знає, куди сонце сідає на ніч і звідки встає місяць… Я хотіла б бути струмочком…
— Ха-ха! Чудна! А мені добре й в Бахчисараї.
— Знаєш, я заздрю вітрові. Як бачу, що він біжить хутко, гне наші тополі, летить над землею й співає пісню, я думаю: чом я не вітер…
— Ха-ха! Вітер! Він тільки пил здіймає з дороги… Тобі скучно, то й думки лізуть в голову… Ти вдома засиділась… подруг забула. Чом не приходиш? Приходь… Недовго, може, будемо вкупі. Певно таки віддадуть мене за того вусатого дідька, що має вівці… Ха-ха!..
— Що?
— Скучно мені буде за Бахчисараєм. Тут мені весело, тут всі мої подруги… Ах, ти не бачила, яку одежу пошила собі Умі…
Шерфе запалилась і заторохтіла, немов горох. Сміх дзвенів в горлі, наче дзвіночки. В одну хвилину вона наказала стільки, що Мір'єм ледве зібрала докупи.
Вона зацікавила навіть Мір'єм.
Врешті зібралась додому. Схопила фередже і влізла в нього, як у шкаралущу. Тільки очі блищали між білим полотном.
Лишившись сама, Мір'єм заходилась писати листа. Хоч операція ця не зовсім безпечна, та тепер це зробить найзручніше: мужчин нема вдома, а мати готує їсти. Мір'єм витягнула каламар та клаптик паперу спід софи і сіла за лист. Пальці в неї не дуже слухались, слова розлазились на папері, як раки.
«Хай тобі пошле радість Аллах та має в своїй опіці, — писала Мір'єм. — Ти мене десь не жалієш, Рустеме, що
