так довго не пишеш. А я турбувалась, бо не знала, що там з тобою. Тільки чую: бейнамаз, а за що — не знаю. Тепер пуста Шерфе розказала про все, а мені так жалко, що не могла сама усього бачити. От тільки не знаю, чи добре ти робиш, що радиш їсти свинину. «Домуз» створіння нечисте, і я його ніколи б не їла. Теж слава Аллахові, що ти не влучив та не забив чоловіка. Може, він дуже розсердив тебе, та все ж битись не слід. А мені знов біда трапилась. Не лякайсь, не велика. Мати застала за твоїми книжками і пожалілась батькові. А батько давно був сердитий, що я не хочу носити амулетів у косах. Він дуже сердився і навіть побив мене. Книжок не забрав, бо я сховала, а тепер краще ховаю і каламар»…
Стукнуло щось… почулись кроки… Мір'єм вхопила шитво та накрила писання. Серце в неї завмерло і очі поширились… знов тихо. То певно прохожий пройшов під вікнами.
«Велику радість мала учора, — писала вона далі. — Абібула приніс цукор у папері, я прочитала той клаптик. Там пишуть, що наша «киз»[1] — Бедріе-ханум вчиться десь у великій школі. Хоч я ніколи не буду така щаслива, та радію за неї. Хай і між нашими будуть розумні жінки. Більше вже нічого не зрозуміла. Видко, що писано не для дівчат»…
— Мір'єм!..
Мір'єм жахнулась. Схопилась і приклала мокре писання до серця. Десь мати кличе. Засунула швидко під софу всі причандали і кинулась з хати. Скоро вернулась. Витягла зібганий лист і знов писала.
«Як мені душно, як мені тісно тут, коли б ти знав, Рустеме! Нікому я тут не потрібна, бо я не хлопець, а «киз». Батько лиш знає свого Абібулу, а за мене згадає тоді, як треба кричати. Мати про те лиш гадає, щоб швидше випхати заміж. Приходь, Рустеме, і забери мене. Або скажи, я сама піду до тебе. От я не знаю, що вже говорю… Бувай здоров. За тебе благає Аллаха твоя Мір'єм».
- ↑ Дівчина.
