— Е, пусте! Лікар каже, що ніж заліз неглибоко. Мені нічого.
— Ах, Рустем! молодець, їй-богу! — підбіг Бекір. — Коли б ти бачив, як він його бив… стільцем… по голові…
Очі в Бекіра засяли од захвату і він зробив руками рух, немов збиравсь розколоти Джіаферові голову.
Чужі пішли, але з Бекіром трудна була рада: він уперся, як цап, і лишився на ніч. Скулився долі біля порога і щохвилини скакував — заспаний, наляканий і тороплений, хоч його поміч не була потрібна.
Рустем поправлявся, його одвідували товариші, галасливий жвавий гурток, який уважав рану Рустемову почесною, бо він дістав її у боротьбі з забобонами. Кричали, сміялись, накурювали в хаті і дратували Рустемові нерви. Бекір користувавсь з кожної вільної хвилини і приносив слабому свіжі новини з вулиці, підслухані розмови, дрібні події дрібного життя крамарів і кумедно показував, як мулли перебирають чотки, а тим часом винюхують, що в кого є, щоб узять десятину. Муллів і дервішів він зразу зненавидів.
Раз надвечір, коли Рустем міг вже сидіти на ліжку, до нього прийшов несподіваний гість — дядько Абдула, грубий, дихавичний, старий хаджі. Рустем мало знав дядька, бо мулла Смаіл не у великій згоді жив досі з братом.
Хаджі Абдула довго мовчав, відсапував та гладив долонями бороду.
Старий почав жалітись на недуги і старість, а потому звів свою мову на розпусту і зневір'я сучасної молоді. Як крається батькове серце, коли у правовірній родині шайтан посіє незгоду. Батько кінчає свій вік, а син починає. Синові легше скоритись. Так навчає пророк і так повинно бути. Бідний мулла Смаіл! Він схуд і щодня миє сльозами бороду. Він радо простяг би руки до грішного сина, коли б той прийшов до нього із чистим серцем. Хаджі Абдула сапав, харкав, плював і зовсім втомився од довгої промови.
Його слова зворушили Рустема. Жаль стало батька. Він щиро хотів би знов поєднатися з ним, та як? Якою ціною? Що треба зробити?
