Хаджі Абдула мав вже готові умови.
— Залиши свої думки. Покинь небезпечну роботу і своє товариство, і батько забуде все давнє.
Рустем замотав головою.
Ні, він цього не може зробити й не зробить. Він міг би вернутись, коли б батько прийняв його таким, яким він є.
Хаджі Абдула з тим і пішов.
Даремне тільки трудив старі кості та важке тіло.
Рустем лишився сам. День гас і вікна сіріли. Хата швидко сповнялась м'якими вечірніми тінями. Після важкої розмови про батька Рустем почув себе краще. Немов щось важке, дошкульне щось скинув з плечей, наче вирізав з серця болячку. Тепер все ясне. Чув, що стояв досі на роздоріжжі і врешті вибрав шлях. Думки зробились ясні і освітили розлоге поле життя з його тернами, камінням та будяками, але разом і з цілющою водою, яку він сподівавсь розбудити, щоб полить те сухе поле. Надії, як глибокі підземні джерела, прохались на світ, і серце од них тремтіло. Коли б не оця досадна рана, він знявся б, як стій, і пішов на роботу — велику, важку, солодку роботу. Почував у собі сили. Забув навіть Мір'єм — і коли врешті згадав про неї, йому соромно стало. Як він міг одділити її од своїх кращих надій? Хіба вони не разом будуть усе життя, у горі і в щасті, у спільній роботі?
Минали дні. Тремтячими безсилими ногами Рустем ходив вже по хаті. Його дратувало, що не мав звістки од Мір'єм. Чом не напише хоч кілька слів? Правда, їй трудно, а все ж… Чи не дістала його листів? Невже Айше загубила або хто перейняв? Недобра, вона ж певно чула, що сталося з ним. Як би дізнатись, що з нею? Єдиний спосіб Айше, але й тої не видко. Рустем ні з ким не діливсь своїм щастям, навіть Джіафер, найщиріший приятель його, нічого не відав про те. Хіба попрохать Джіафера, щоб покликав Айше?..
Джіафер розшукав таки Рустемову небогу. Вона клялась і божилась, що передала Мір'єм усі листи, але та нічого їй не давала. Що ж сталось? Чи здорова вона? Здорова. Чи не плаче? Ні. Така, як завжди. Чому ж не пише? Айше низала плечима і витріщала очі. Рустем
