Знайшов урешті під мостом, біля фонтану, коли сповняла кухоль водою. Впхав їй до рук солодкі пакунки, благав, щоб зараз бігла. Стежив, як нісся жовтий халатик поміж домами, бажав, щоб швидше щез з очей блискучий фез, на якому зірками грало вечірнє сонце. Стояв на місці і серце в нього билось тривожно. Дітвора біля нього крутилась — червоні фези, квітчасті халати, аж в очах рябіло. Ганяли зграї собак, голодних, худих, сердитих. Білі мури рожевіли на сонці, летів по дорозі рожевий пил і тихо дзюрчала вода фонтану. Спішили байдужі люди, торохтіли вози по каменистій дорозі і тихо, як привиди, пливли попід стінам білі жінки. Життя точилось своєю чергою і мов тікали од нього вгору стрункі мінарети, що підпирали блакитну баню, як мармурові колони.
Рустем чекав. Кожна хвилина здавалась за цілі роки. Та ось!.. Ну, врешті. Біжить Айше, як золота кулька, й червоні кіски женуться за нею, немов проміння. Засапана, очі горять. Прибігла і вткнула Рустемові в руку назад його лист…
Мір'єм не прийняла… не хоче.
Ага! не прийняла? Ну, добре… ну, дуже добре. Рустем хоче сміятись. Значить, мури міцні ще… ті, що він думав звалити… Стоять, рожевіють, немов невинні, немов сміються. Що ж, добре. Нехай сміються. Ще прийде день, що стануть з них лиш купи грузу, коли не зможуть більше держати в тіні людські оселі, заступати світ сонця… А тепер хай рожевіють… хай висисають кров серця… холодні, бездушні, прокляті…
Рустем зняв руку, гнівний, ображений, і, мов живій істоті, грозив мурам…
А діти крутились біля Рустема, сміялись і щебетали:
— Афуз! афуз! Він сам до себе говорить!..
|
|
— Джіафере!
— Що скажеш, Рустеме?
— Я хочу звідси тікати…
— Як звідси?
