— З Бахчисарая. Мені тісно… Я тут не можу. Хочу прохати, щоб мені швидше дали мектеб на селі.
— Чого поїдеш? Не їдь…
— Не їхать? Чому?
— Ну, бачиш, ти вже тепер здоровший, хоч ходиш такий похмурий, немов не знать що сталося. Я досі мовчав, а тепер мушу сказати: тобі не дадуть мектебу. Тобі вже навіть одмовлено. Останні події тобі нашкодили. Всі, що у нас мають силу, що уважають себе цвітом народу, — всі проти тебе. Вони кричать на роздоріжжях, що ти небезпечний. Навіть сам муфтій[1] вже знає про тебе.
— І тут стіна. Знов мур став на дорозі…
— Що кажеш?
— Я кажу, що в нас куди не поткнешся — наскочиш на мур. Загородили муром од світу жінку, склали стіну забобонів, і мур темноти стоїть міцний ще, немов фортеця. А ти розбивай собі голову об ті мури, трощи своє щастя…
— Ну, знаєш, ти вже занадто. Ти ж сам казав недавно, що мури пощербились. Май ясне серце і не сумуй. Невже ти не будеш сміятись з того, що мулли у мечетах кленуть тебе перед народом? Он ще недавно у джумі-джамі, в соборнім мечеті, хатіп рівняв тебе з вовком, що краде вівці з кошари. Та то байдуже. Ти знаєш приказку: перше, ніж запалає вогонь, мусить вибухнуть сірий дим…
Рустем ходив по хаті, повісив голову і тіні вкрили його обличчя.
Замовк і Джіафер.
Так трудно… так тяжко… Ідеш вперед, як у тернах, що рвуть твоє тіло… За кожний здобуток платиш ціною крови… Простуєш до світла і замість нього стрічаєш вогник, дрібний, мінливий, як у багні… блимне, сховається, засвітить знову — і гасне, як Мір'єм… Ах, годі, забути, не згадувать краще… Забігти кудись далеко, забути, загоїть болячку… Як звір, що тіка до нори й зализує там тяжкі свої рани…
— Поїду…
— Куди?
- ↑ Найвища духовна особа у мусульман.
