Варвара вже не сміялась. Лиш груди в неї все ще скакали, а голова схилилася низько. Вона поглянула скоса на паню й, забравши в оберемок посуду, важкою ходою подалась до кухні.
Босі ноги гупали по помості.
Чубинському зробилось душно. Він увесь тремтів. Зробив кілька кроків услід Варварі і став… Щось неможливе… незрозуміле… Якийсь кошмар…
Побіг до кухні й одчинив двері.
Там було ясно.
Побачив Варвару. Стояла біля стола зігнута, зів'яла, спокійна і щось стирала.
— Вар…
Хотів говорити і не міг.
Лише дивився. Великими очима, наляканими, гострими і незвичайно видющими. Обіймав ними цілу картину й найменші дрібниці. Побачив те, біля чого щодня проходив, як той сліпий. Ті босі ноги, холодні, червоні, брудні й порепані… як у тварини. Дранку на плечах, що не давала тепла. Землистий колір обличчя… синці під очима… То ми все з'їли, разом з обідом… Синій чад в кухні, тверду лаву, на якій спала… поміж помий, бруду і чаду… ледве прикриту… Як у берлозі… Як та тварина… Зламану силу, що йшла на других… Сумне, каламутне життя, вік у ярмі… Вік без просвітку, вік без надії… робота… робота… робота… і все для других, для других, щоб їм було добре… їм, тільки їм… А він хотів ще од неї приязні…
Не міг говорити. Пощо? Все таке ясне і просте.
Вибіг із кухні назад в столову.
— Ти бачила? — кинувсь на жінку. — Не бачила? Піди, подивися…
— Чом вона не страйкує? — кричав якимсь незвичайним для нього голосом. — Чом не страйкує?
Бігав по хаті, наче хто бив його пугою; йому було душно, не мав чим дихати.
Підбіг до вікна й, не пам'ятаючи, що діє, почав одкручувать гайку. Швидко й нетерпляче.
— Що робиш? — кричала на смерть перелякана жінка.
Не слухав. Пхнув щосили прогонич. Залізний болт з брязком ударив у віконницю, аж луна пішла попід
