стріляти! Ті нерозумні, ті божевільні! Оті «політики»! Вони хотять пролити кров, яка впаде на наші ж голови. Вони викличуть помсту — і помста як вовк пожере наші діти, увесь спокійний народ!.. Ай-вай!..
І всі кричали разом з Абрумом, кричали беззубі роти, кричали зморшки мудрости й досвіду, скакали бороди й білі та худі руки. І від обурення й крику всім стало душно і навіть легше, так наче криком вони прогнали з хати тривогу.
Те гостре обурення однак скоро пройшло, і крики поволі затихли. Знов устало питання — те саме, що і спочатку — що ж мають робити? Час йшов, і кожна хвилина, що конала навіки, родила другу, а та наближала страшну невідомість. Ніхто вже нічого не радив. Всі почували втому. І чим ясніше ставало, що нема ради, що не можна навіть втекти, бо нема коней, люди почали вірити в чудо. Станеться щось таке, що одверне біду, процесія пройде тихо і не зачепить нікого! Ще може нічого! Може нічого не буде!
Комусь прийшла думка: що скаже сліпа Естерка? Ведіть сюди Естерку!.. Вона вгадає…
І всі забажали почути, що скаже Естерка.
Візник Йосель і зять Абрумів піднялись привести сліпу.
Вона ще не спала. На порозі темної, як і хазяйка, хати вона сиділа чорною купою і, здавалось, співала. Тихі, жалібні згуки, мов плач дитини, йшли знизу, з чорної купи, і було так чудно і навіть страшно чути той спів, що Йосель спинив свого товариша і не зважувавсь обізватись до старої. Він не міг розібрати, чи вона співає, чи плаче. Врешті наваживсь і стиха покликав:
— Бобе!.. бобе Естерко!..
Долі тремтіли ті самі згуки.
— Бобе!.. Слухайте, бобе.
Спів стих і почулось довге жалібне сякання носа.
Коли їй розповіли, чого прийшли, вона мовчки встала і простягла у пітьму тремтячі, шукаючі опори руки. Її взяли під руки і повели. Двері од темної хати лишились отвором.
Скрізь, де вони проходили попід освітлені вікна й одчинені двері, до них приставали жінки й чоловіки; діти
