бігли за ними неначе курява. Одні другим шептали, що сліпу Естерку, яка вгадала смерть своїх дітей, а потому виплакала очі за ними, ведуть до шохата.
В світлиці Абрума набилось стільки народу, що стало дихати трудно. Коли ж одчинили вікно, щоб впустити повітря, світло впало на ціле море напружених, схвильованих облич, і крізь вікно в хату влетіла стоока тривога.
І всі побачили Естерку. Її скаменілий од горя вид, її червоні очі, з яких без упину стікала сльоза. Мов вітер повіяв по всіх обличчях. Ай-вай!
Абрум хотів її посадити, але вона не сіла. Тільки оперлась на поруччя стільця. Її щось питали, щось говорили, але вона не чула. Що їй було до того? Вона, що носила у серці велике горе, яке не могло там вміститись і спливало крізь темні очі, бачила тільки своїх синів, про них говорила. Вона описувала усі подробиці, яких ніколи не бачила, бо була далеко від того, малювала картину так, наче вона випечена була у неї на червоних повіках, що закривали очі. І голос у неї гучав, як у стародавніх пророків.
«Я бачу звірів… скрізь звірів… В очах у них вогонь, а на зубах кров… людська, червона… А в серці мають вовчу жадобу… Вони несуть свого Бога, і на дрючках, що в їх руках, кров… кров синів моїх бідних… Ай-вай!»
— Ай-вай! — стиха зітхнули десятки грудей у хаті й попід вікном.
«А їхні попи співають і чорними устами хвалять Господа Бога, а на ризах в них кров… людська кров… І ричать разом із попами криваві звірі і розбивають об камінь голови діток маленьких… Ай-вай!»
— Ай-вай! — тремтить зітхання довкола і меркне од нього у хаті світло.
«Ось під ногами у мене кров… Чорна, запекла… великі, чорні калюжі… Лежать жінки, білі, як крейда, і дивляться їх мертві очі на чоловіків… на трупи дітей… І скачуть по дітях сп'янілі звірі і ревуть: смерть! смерть!»
— Ай-вай! — стогнуть у хаті і плачуть надворі.
«Вогонь і смерть!… Я бачу руки, я бачу очі, що благають рятунку… Я чую крик… Валяться стіни… стрі-
