ляють… пекло… Ой, мені душно… Ой, моє серце… А тепер чуєте? Ша! Біжать по сходах… ламають двері… А там мої діти… мої сини любі… Ай-вай! Рятуйте. Не бийте… Лежить мій Хаім… лежить мій Лейба, що годували стареньку маму… і більш не встануть… Ой-ой! ай-вай!..»
— Ай-вай!.. ай-вай!.. — усі підхоплюють лемент, і стає сумно і страшно, як в судний день.
А «бобе» Естерка все говорила, а сльози все стікали з її сліпих очей. Розбитий старечий голос часом дзвенів, як голос пророка, і тоді довкола робилось тихо, люди таїли віддих і складали на дно серця кожне слово старої, як важкий жаль. Може, то не Естерка говорить, а їхня доля, і той червоний туман, що тепер навис над ними, перетвориться завтра у дійсність. Може, ті діти, що тепер тулять теплі обличчя до колін матірок, завтра будуть валятись по вулицях мертві і їх будуть толочити важкі чоботища п'яної юрми… Ай-вай!..
Народ навис над вікном і все прибував. Якась розхрістана, в одній сорочці жінка просовувалась крізь натовп ближче до хати і притискала до грудей кривий семисвічник з старого срібла, єдину, може, цінну родинну річ. Великі жили на руках в неї ясно синіли на світлі. Налякані діти починали ревіти, жінки їх гамували і витирали сльози руками. Крайні зітхали; і весь той жаль, і всі ті сльози збирала блакитна ніч та громадила в хмару, що вже здіймала чоло на нічному крайнебі.
Коли ж Естерка замовкла і її, схилену, спустілу, вивели під руки з світлиці, народ розступився, загомонів і посунув за нею аж до її хати.
Шохатові гості теж розійшлись, рознісши з собою на ніч тривогу.
Неспокійну ніч перебуло містечко перед християнським святом. До раня світилось по хатах світло і товклись люди, готуючись назавтра, як до пожежі. В'язали клунки й ховали все, що тільки можна було сховати. І скрізь був плач та стогін.
А коли сонце зійшло, до нього всміхнулись тільки червоні маки з карнизів ринку та ще дороги, зарослі маком, що розтікались, немов криваві ріки, поміж зеленим хлібом од мурів містечка. Будинки були похмурі, всі
