Тепер Лазар їв мало. Каленик розказував Іванові, що Лазар боїться хліба. Раз підглядів, як Лазар простяг руку до хліба і враз одсмикнув. «Бо він святий», сказав наголос. Ха-ха! бо він святий! Хо-хо! і обидва сміялись.
Вже кілька днів по Лазаря не приходив жандар. Та кожен раз, лягаючи спати, Лазар думав про нього і сподівався. Хто посилає жандара? Смотритель? Ні, він сам — як Лазар, він теж сокира в чужій руці. Хто ж посилає? Які ті люди? Один чи багато? Він хотів би побачити людей, од яких він навіть кращий. Людей, що тільки сонця їм стидно, бо кінчають роботу, поки не встане. Але де їх побачиш — і хто їх покаже? Хто їх вгадає?.. Його немічна думка билась, як муха об шибку, й знесилена падала вниз.
Зате в середині в нього росло щось, як тісто у діжці, бродило немов опара. Йому робилось душно од думок, не ставало повітря для грудей. Він залазив на стіл і одчиняв вікно, хоч цього не дозволяли. До нього зза грат влітали вогкість і тиша, а око жадливо ловило все, що могло. Там було вільно й спокійно. Там були високі, чорні дерева, а між ними синіло небо, як глибокі блакитні озера, ущерть повні води, в яких плавали зорі, як золоті рибки. Понад землею тривожно спала важка та чорна хмара й здригалась од легкої блискавки. А далі, на вогкій землі, світились червоні вікна і скрізь був спокій.
Тільки Лазар не мав спокою, бо зараз з'являвся Каленик, щоб зачинити вікно. Щоб хто не побачив Лазаря часом.
Ось як! Його ховають. Їм навіть сором показати його. Які ж ті люди?
— Лазар, вставай!
То йому снилось; слова повзли по тілі, як гусінь. Хотілося скинути гусінь і не ставало сили. А вона лізла по ньому, бридка, волохата, і лоскотала плече.
— Лазар, вставай!
Лазар розплющив очі — над ним схилився жандар.
Лазар підвівся, спустив з ліжка ноги.
