Чи пригадуєте собі, панно Юлю, і ви, панно Галю, як ми, кожний зокрема, або всі разом, під проводом «пана», ходили до барометра, що висів на стінці коло вмивальника, і намагалися витрясти з нього погоду? Барометр уперто показував «дощ», хоч в той день не капало навіть і сонце блищало часом крізь хмари. Ми дуже гнівались. Старий, непотрібний струмент, він і на крихітку не хоче посунутись на сухеньке, хоч нам дуже потрібна година. Ах, як досадно, що від тої тоненької стрілки залежить, де і як ми стрінемо під десяту п'ятницю ніч: звичайно, прозаїчно, на ліжку, чи серед співу, людей і вогнищ на ярмарку у Криниці!
Їхать — не їхать. Їхать — не їхать. За годину відходить поїзд. Коли їхать — пора збиратись. Хотілось підійти до струмента і зігнати на ньому злість, хоч вина його лиш у тому, що він об'єктивний. Дві перспективи вагались: а) холодна ніч, дощ заливає вогні, одежа мокра… брр… б) цікаве свято, народня містерія, якої ніколи не бачив — і хто знає — чи вдруге побачу.
На щастя — в кожній людині є трошки авантюриста. А може?
Їхати! Їхать!
Сказала панна Юля. Сказала панна Галя. Застукали двері і каблучки по помості, забігали слуги, заторохтіли колеса. В одну хвилину.
Сидимо у вагоні. Звичайно, коли дощ буде, то там, де лишився барометр, а не в Криниці. У вікна дивиться степ і все спливає, як безконечне море. Куди ж властиво ми їдемо?
