Ах, там будуть гори, високі і прехороші гори…
Приємно послухати казку про гори, коли мчиш отак степом, рівним, наче долоня, і нічого більше перед собою не бачиш.
Там будуть ліси — густі, великі ліси…
Де ж вони візьмуться тут, серед степу, де люди насадили гайків хіба на те тільки, щоб мали де жити граки?
Ми зліземо на роз'їзді, а звідти верстви чотири, не більше, так що підемо пішки. Панна Юля чудесно знає дорогу…
Ну, що ж…
Кошик з шинкою й хлібом будемо нести по черзі. Але мені, прихильникові рівноправности по́лів, все таки жалко вгашати лицарський дух і в душі присягаюся нишком, що сам понесу кошик. Погано тільки, що в другій руці доведеться нести калоші, бо, здається, дощу таки не буде. Тоді мені починає здаватись, що рівноправність все таки краща.
Тим часом ми їдемо й їдемо, а сонце котиться вниз і розганяє хмари. Вже вони залягли на виднокрузі, як розбійники по ровах — і не знаєш, що буде далі, як сонце щезне.
Машина свистить і ми товпимось до вікна. Це наш роз'їзд, треба вилазити. Навкруги поле, розрізане шляхом і столітніми деревами. Де ж гори? Ах, Боже, чого я турбуюсь, панна Юля вже знає до них дорогу… отут десь… повинна бути… десь недалеко… Блукаєм поміж дерева, широким шляхом, взад і вперед. Отут десь… десь завернути… повинна ж бути дорога…
Я несу кошик, покищо, звісно, й покищо ступаю в калошах. Минає так щось з півгодини. Могли б вже бути на півдорозі. На наше щастя, щось торохтить. Візок міцний, коник кругленький, дядько статечний, як на загад. Він може завезти в Криницю. Ми щиро дякуємо: не варто трудитись, підемо пішки… тут тільки чотири верстви… дорога повинна бути отут десь… десь недалеко…
Але дядько, хоч і тутешній, нічого певно не знає, бо уперся, що до Криниці найменше десять верстов. Ми іронічно хитаємо головами і щоб зламати, нарешті, упертість дядька найбільш педагогічним способом, способом
