Сторінка:Коцюбинський М. Твори в 2-х т. Т. 2 (1955).djvu/276

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

очевидности, наймаємо підводу. В душі я нишком радію, що конфлікт між рівноправністю полів і лицарськими обов'язками розв'язався для мене щасливо, і пакую в підводу кошик і калоші. Вмент маленький візок виповняється тілами вздовж і впоперек, при чім мужчини викидають ноги за полудрабки, не через те, щоб їм було тісно, а так, з властивої мужчинам фантазії. Візок починає трусити, коняка біжить і якось зразу знаходить потрібну дорогу.

Тепер ми їдемо пшеничним полем. Хмари залягли на крайнебі, як розбійники по ровах, але ми дивимось не на них, а на блакитне. Нам дуже весело. Хто каже, що буде дощ? Це той песиміст-барометр тримав нас все у тривозі, але він вже од нас далеко. В хлібах ховаються села, близькі й далекі, одні ми бачимо, про другі догадуємось по ризах коноплі, чорних, як запаска в старої баби, по картоплях. Ранні гречки біліють, як клапті снігу, пізні — тільки вилазять і на листочках в них мокра земля, яку вони ледве пробили. Подиха холодок. В одно плече мені тепло, його гріє дядькова спина. Така близькість до народу піддає мені гадку покористуватись нею, але поки я роздумую, з чого почати розмову, дядько почав. Яка тепер Дума? — Панська. — То слава Богу. — Чому? — Не буде дбати про саму тільки голоту. — Ого! Хитрий чи «заспокоєний»? Звідки решпект до пана? З дальшої бесіди випливає правда. Оця кругленька конячка ще має двох подруг не менш ситих, бо паші стане не тільки коням, а й коровам, телятам, овечкам. Хвалити Бога — повна обора. До того є щось там поля десятин з тридцять. От Дума й має чого глядіти, щоб було ціле. До першої вибрали «развратного» члена, от тепер і сидить у тюрмі…

Я почав міркувати: коли б він знав, що я так само «развратний», завіз би він мене на ярмарок, чи кудись інше.

Признаюсь, мені більше хотілось на ярмарок. Розмова урвалась. Стало холодніше. Дядькова спина не гріє вже мого плеча.

Озираюсь. Де ж гори? Я хочу побачити обіцяні гори! Та їх немає, скрізь рівно. Тоді мені приходить до голови думка, що я міг би сам поставити гори. Я міг би