Верби та дами з містечка наділи зелені вуалі — і ті і другі роблять весну. Вітер хитає верби й вуалі і робить їх схожими.
Весна вже настала, а я ще живий. Правда, я ходжу як тінь, блідий, похмурий, з глибокою складкою поміж бровами. Я ношу у собі смерть і так приємно, що її бачить панна Анеля. Вона її бачить щодня, вранці за чаєм, в обід, при кожній стрічі. Хоч я й мовчу, мої очі невідступні від панни Анелі, вони нас невидимо єднають, вони наче сівач, що ходить по полю і все сіє та й сіє… Вони в'яжуть панну Анелю, її думки, волю і навіть рухи. Я певний, що вона чує їх навіть тоді, коли від мене далеко.
Мені співчувають. Пан Адам часом мовчки обійме мене за стан і сумно покива головою. «Бідний ти, бідний… Отак загине марно життя, не давши пагонів навіть». Я читаю цю думку в його очах. Догадуюсь, що він знає усе. «Мама Костуся» теж кличе мене до себе, ласкаво кладе для мене пасьянси, які завше виходять, і запевняє, що я буду надзвичайно щасливий. Щодо панни Анелі, то я певний, що вона плаче десь по кутках. А мені її ані кришки не жалко. Навпаки. Зненависть до неї зростає в мені, стає така гостра, така яскрава часом, що я не знаю — чи це не кохання? І чи кохання у мене не є тільки зненависть?
Чого ж я мучусь? Чому не вмираю? Бо смерть — моя остання ставка у грі. Свідомість сього, як камінь, покритий намулом, лежить десь глибоко в мені, на самому споді. А тим часом гра йде своєю чергою, жорстока, болюча і запальна. До чого? Нащо? Я протестую! Не хочу! Геть з нею!
Та що з протестів, коли якась сила, чужа, незрозуміла навіть, керує грою. Покірний тій силі, я веду роль, невміло, може, як дебютант, мучу себе і других і не можу спинитись. І разом з жахом од своїх вчинків зростає запал, завзяття у грі. Зростає сила. Вперед! В безодню! По саму смерть!
Я таки ходив у грабовий гайок, туди за поле. Блукав поміж сірі плямисті дерева з м'яким ще листом. Все назирав, чи не побачу похилого стовбура, або вигідної гілки. Ставав і думав: а може тут?
