Анелі. Що їй писати? Вона все знає. Доволі і кількох слів. Пишучи «смерть» — я зовсім холодний і несвідомий. Це тільки слово, коротеньке, в шість літер — і більше нічого. Воно навіть гарно гучить.
Тоді я згадую, що не маю мотузки. Прохати у когось не хочу. Міркую трохи і — пробую ремінь од чемодана. Нічого. Можна.
Ремінь в кишені, записка на видному місці, двері в столову одхилені трохи — тепер можна вже йти.
Ліниво минаю подвір'я і виходжу на поле.
От і кінець. За півгодини погасне сонце, згинуть поля, світ ввесь, панна Анеля… Як то я прийму все те… Як дивно! Моє життя стало зараз таке коротке, що я кроками можу змірять його. Раз, два, три, чотири… Тут вже ніколи не ступить більше моя нога… Я йду, а може саме у сю хвилину ввесь дім вже знає страшну новину — і панна Анеля в істериці б'ється, читаючи лист: «Я вас кохав».
Запрягать коні!.. розіслать верхових!.. біжіть над став!.. А сама мчиться тим часом за браму і за сльозами нічого не бачить… Ага, аж тепер зрозуміла…
Раптом стаю. Ну, а як вона взнає, куди я подався? Мене почнуть шукати по різних місцях, а тим часом я буду висіти в гайку. Ніхто не бачив, куди я йшов.
Стаю на дорозі і безпомічно дивлюся.
Коли щось їде.
— Грицько! до двору?
— Плуг обломився.
На хвилину спиняю, одриваю шматочок старої газети, що завалялась у кишені, й пишу на коліні: «по дорозі у вічність останнє прощай».
— Зараз оддайте панні Анелі.
Рушаю далі — тепер бадьоріше.
Тепер є певність. Я скоро побачу панну Анелю. Вона кохає, вона кохає мене. Я певний. Зараз щось буде. Стовпом зніметься порох… коні будуть рвати з копита… бричка — як п'яна, з боку на бік, а панна Анеля здіймає руки:
— Стійте! На Бога, стійте… Не треба…
Намацую ремінь в кишені і ніжно глажу. Він мені робить приємність.
Ось вже й гайок.
