Спиняюсь і обертаюсь назад.
Бачу, дорога побігла поміж нивами, скотилась в долинку і вже знову плазує під парком, до самих воріт. Ніхто не їде. Скрізь пусто. Дім стоїть тихий, неначе мертвий.
Не розумію.
Виймаю годинник. Минуло двадцять хвилин.
Ну, ще трохи можна заждати.
Стою й чекаю. Дорога, як на долоні, рівна й безлюдна.
Щохвилини виймаю годинник, нижу плечима і ховаю назад. Мене бере нетерплячка. Не може бути… Не може того ніколи бути…
Вже півгодини… Така байдужність, така жорстокість… вже тридцять п'ять… невже нічого не буде?
В голові моїй просто не міститься. Я холодію і говорю наголос:
— Значить — не буде. Ти дурень.
Повертаюсь і, ступаючи важко, іду в гайок.
Як тільки входжу поміж дерева, рябенькі пні, що так услужно простягають до мене свої галузки, мов кожна рада мене гойдати, злість вилітає з мене коротким смішком.
Сміюся з себе і з панни Анелі. Виймаю ремінь і роблю зашморг. Ось так вам, так. Міцно чіпляю до сучка ремінь. Ось так вам, так… Просовую голову в зашморг і сам не тямлю: це справжнє, чи тільки гра…
Але чим це скінчиться?
Сиджу на бігунках; на вибоях мене підкидає. Зза спини пана Адама дивлюсь на кінський зад, мокрий од поту. Дзвоню зубами, бо мені зимно. Куди ми їдемо, я сам не знаю. Згадую тільки, що пан Адам звертався до мене на «ти». «Що робиш, нещасний хлопче! Ти мусиш жить для людей і для себе». Так, так, його рука обіймала мене за стан, а моя голова лежала на його грудях, і гудзик душив мене в лоб…
Ось він говорить до мене і мої груди приємно лоскоче низький його голос. Пил вилітає спід бігунків, як з котла пара, — і не цікавить мене. Куди ми їдемо — я сам не знаю. Може пан Адам мені говорив, а може й ні.
Дедалі мені стає тепліше, я розумію окремі слова і вже
