слова і нерішуче мліли. Часом шептала «сину!» і зараз боязко мовила та оглядалась, чи не почув. Тоді знесилені руки і ноги покривались краплями поту і до сорочки липли, а баба лежала, як нежива.
Нарешті перемоглася.
— Сину!..
Він щось латав і певно не чув.
— Потапе!
— Чого?
— Ходи сюди.
— Чого там?
— Сядь коло мене.
Він нехотя звівся і сів на лаві під мисником.
Великий і мокрий чобіт стояв у неї перед очима, покривши тінню обличчя.
— Пора вмирати.
— Знов кликать попа? Казали — вмру, вмру, а тільки гроші дурно оддав попові.
Потап дратувався і не дивився на неї.
— Ех, бабо… мамо, — поправився він.
Жорстока складка лягла і застигла у нього між носом та бородою, і щось несказане сховалось в ній.
— Не треба попа… Бог гріхам простить і так. А от не можу вмерти…
— Чув вже. Казали.
— Забула за мене смерть… Нема сконання… Хоч би ти допоміг.
Баба заворушилась у своїм леговищі. Він чув, як стукнула кістка ноги об кістку, як ядуха зашипіла у грудях — і ворожа зануда грубо вирвалась з горла у нього.
— Ну?
Але баба лежала вже тихо і спокійно щось говорила до себе, наче крізь сон.
— … взяв син лубки, поклав старого та й одвіз у провалля…
Потап підняв брови.
— Що ви сказали?
Але баба опритомніла.
— Я так… непотрібна вже стала та й зайва. Куток займаю… ох, ох… хліб їм, а він дітям потрібний… Всім важко зо мною і мені важко… Одвези мене в гай…
