Баба приймала ноги і довго невидимкою кашляла спід мисника.
Вдень її обсідала дітвора, як п'ятеро горобців жовторотих. Цілий ряд очей дивився в рот бабі…
— Розкажіть казку.
Рот розкривався, як порожній гаман, і в ньому шипіли слова, щось про царенка, злото, дорогі страви. Але язик висувався, злизував все розпочате, і баба кінчала про інше, про кобилячу голову, або рись-мати. Вона вживала старинні слова, яких діти не розуміли. Їм було скучно.
— Бабо! Коли ви помрете?
Вони розтягали зморщки на бабиній шиї, що склались рядами, як на старій халяві, розглядали дві шабатурки грудей, між якими застряг мідяний хрест, підіймали запаску і мацали ноги, сухі, чорні, у жилах, як патики з корою, якими мати розтоплює в печі.
Вони хотіли б побачить, як вилетить з баби душа.
— Бабо! душа пташкою вилетить з вас?
Потому спинались до мисника, толочили ніжками груди і засипали очі кришками з хліба.
Про смерть говорили і невістка із сином голосно, злісно, як про неплачену подать.
— Помре, чим будеш ховати?
Син тільки сопів та сердито зиркав в куток, а баба боялась тоді кликати смерти: а ну ж прийде, де тоді взяти на похорон грошей! Попові плати, дошки дорогі, а люди скільки з'їдять та вип'ють…
Одна була розвага в баби. Як тільки забували зачинить двері, крізь них влітала з сіней зозулястенька курка і прожогом бігла до баби. Витягала коротку шию, ставила боком кругленьке око, здіймала лапку й чекала. І лиш баба простягне суху долоню з сухими кришками хліба, зозулястенька цокає дзьобом в долоню і пощипує бабу.
Ну, й доставалось курці. Її били по спині, аж вона присідала, виганяли назад у сіни і кляли:
— Бодай ти здохла, треклята.
Краще б закляли бабу. Може б скоріше померла.
Міркувала щось баба. Днями й ночами, потай, сама. Плямкали губи, очі дивились углиб, уста складались до
