більмом — сніговим полем спід чорних розпатланих кіс і лякає. Дзи-и… Дзі-у-у!..
Закотилися вівці в долинку і тут тихіше.
На сірому небі показалось блакитне озерце. Остра полонинська трава сильніше запахла. Озерце в небі виступа з берегів і широко розлило води. Заголубіли знову верхи, а всі долини налились золотом сонця.
Іван дивиться вниз. Там десь, між горами, де люди, по зеленій отаві походжають білі ноги Марічки. Її очі звернені десь на полонину. Чи співає свої співанки? А може справді порозсівала по горах, вони зійшли квітками, а Марічка замовкла.
Ой як будуть вівчарики
Білі вівці пасти,
Будуть мої співаночки
За кресаню класти…
згадується йому милий дівочий голос, і він зриває квітку та закосичує нею кресаню.
Птруа́… птруа́… Сонце пече. Робиться душно. Котяться вівці, пирхають на бігу, кривлять старечі губи, щоб краще стяти губами солодкий храбуст, та лишають по собі свіжі бабельки. Хрусь-хрусть… хрум-хрум… Треться вовна об вовну, біла об чорну, хвилюють хребти, як в озері хвильки… Бе-е… ме-е… а собаки усе тримають отару у берегах.
Потомились вівчарки. Лягають і носять боками в траві. На довгий червоний язик, що звиса між іклами, сідають мухи. — Бир-бир! — сердито гукає Іван, і вже собаки при вівцях.
Далеко на полонині, під густим лісом, пасуться корови. Бовгар[1] сперся в задумі на довгу трембіту.
Так поволі тягнеться час. Гірське повітря прополокало груди, хочеться їсти. І як самотньо! Стоїш тут маленький, як бадилина у полі. Під ногами зелений острів, що його обливають блакитні води далеких гір. А там, по суворих диких верхах, десь в бе́зводах, в бе́зслихах, гніздиться всяка мара, ворожа сила, з якою тяжко боротись. Лиш одно — сокотися…
Гісь-гісь! Трусяться вівці зеленим полем і м'яко сту-
- ↑ Коров'ячий пастух.
