Він показував іншим, але ті дивувалися: — «Де? Сама лиш мряка».
За два тижні «великий» — так вівчарі пошепки називали ведмедя — зарізав ще п'ять корів.
Часто негура[1] заставала вівці у полонині. У густій мряці, білій як молоко, все пропадало: небо, гори, ліси, пастухи. — Г-ей! — кликав Іван перед себе. — Г-ей! — відізвалось глухо на його поклик, як спід води, а звідки, де був той, що кричав — невідомо. Вівці сивим туманом котились попід ногами, а далі пропадали й вони. Іван йшов безпомічний, простигши руки перед собою, наче боявся на щось наткнутись, і кликав: — Гей!.. — Де ти? — обзивалось вже ззаду — і Іван мусив ставати. Стояв безпорадний, згублений у липкому тумані, і коли прикладав до уст трембіту, щоб обізватись, другий кінець трембіти розпливався у мряці, а здушений голос її, тут же па місці, падав йому під ноги. Так вони розгубили кілька овечок.
«Вуйко» роздер ще дві корови, але то було востаннє: добирався вночі до стаї та й настромився на кіл. Тепер його шкура сушиться на кілках і на неї брешуть собаки.
Часом била на полонині плова. Святий Ілля воювавсь з тими — цур їм та пек! Так блискав мечем і так гримав з рушниці — свят єси Господи! — що лупилося небо та западало на гори, а щойно лусне, то щось чорне за кожним разом зів'ється туди-сюди — та й шусть під камінь… Він, щез би, глумиться Богові, підставляє свою гузицю, а вівчареві біда: страху набереться, ще й змокне до нитки…
У Петрівку упали зи́ми — і то такі тяжкії, що три дні не сходив сніг. Тоді розчахнулось багато овечок…
Зрідка приходили люди з долини. Їх обступали, питаючись навперейми:
— Що чути селом?
І як ті діти слухали прості оповідання про те, скільки люди вробили сіна, що буришки[2] нема, кукурудзи ріденькі, а Мочарникова Ілена померла.
Потому всі разом пили за здоров'я маржинки, гості
