пастушив на Угорському боці. Ще з рік так походив, а відтак оженився. Треба ж було ґаздувати.
Коли замовкли стріли пістолів і одспівали весілля, а жінка пригнала до загороди вівці й корови, Іван був задоволений навіть. Його Палагна була з багацького роду, фудульна здорова дівка, з грубим голосом і воластою шиєю. Правда, вона любила пишне лудінє, і не мало десь піде грошей на шовкові хустки та дорогі згарди, але то байка! Поглядаючи на овечки, що блеяли в загородах, на свій писаний ботей[1], на корови, що дзвонили та рули по випасах в лісі, — він, не журився.
Тепер він мав коло чого ходити. Не був жадний багатства — не на те гуцул жиє на світі — саме плекання маржинки сповняло радістю серце. Як дитина для мами — такою була для нього худібка. Ввесь час, всі думки займала турбота про сіно, про вигоди маржинці, щоб не заслабла, щоб хто не зурочив, щоб вівці щасливо котились, а корови уположались. Скрізь, од усього, була небезпека і треба було добре глядіти маржину од гадини, звіра і од відьом, які всякими способами потягали манну з коров та потинали худібку. Треба було багато знати, підкурювать, ворожити, збирати помічне зілля і замовляти. Палагна йому помагала. З неї була добра ґаздиня і свої вічні турботи він ділив з нею.
— Ну, і сусіди дав нам Пан Біг! — жалілась вона чоловікові. — Війшла даві в притулу Хима, глянула на ягнєта та як сплесне в долоні: — «Ій! які вони файні!» — На, маєш, гадаю собі. Не встигла та за поріг, а двоє ягнєт закрутилось на місці — та й вже по них… Ігій на тебе, відьмо!..
— А я йду вночі, — оповідав Іван, — повз її хату та й дивлюси — кочеється шос кругле, гей би капшук. Та й світиться так, наче зірниця. Став я й дивлюси, а воно по царині, через вориннє та й просто в Химині двері… Абих так здоров був!.. Якби був догадався та зняв свої гачі, може б ними відьму імив, а так пропало…
З другого боку, на найближчім горбі, сусідив Юра. Про нього люди казали, що він богує. Він був як бог, знаючий і сильний, той градівник і мольфар. В своїх дужих руках
- ↑ Ботей — стадо.
