І хто зна, коли б ти тоді жив, чи не грала б на твоїм обличчі така сама усмішка?
Ху! Я мав фізичну потребу дихнути чистим повітрям.
Дихнув ним на полі, за містом, де земля пила снігові води, м'які і добрі од ласкавости сонця, де молодий вітер бив копитами землю, як степовий лошак, а жайворонки робили свій перший засів на ще не зораних плугом нивах.
І се дало мені силу знов слухать, як дорогі для мене уста вимовляли слова убійства і мордування.
… Збирались до церкви. Сестра вертілася по кімнатах, забувши утому, вся біла в своїй легкій одежі, як весняна хмаринка — і тепер було для неї найбільшим в житті питанням, які стрічки надіти: блакитні, чи блідорожеві. Ми всі утрьох мудрували над тим трудним питанням, і після довгих вагань спинились на весняному кольорі неба. Рожевого було доволі на щічках і на губах. А коли дзеркало подвоїло наші парадні фігури, а сміх ще збільшив товариство — ми одчинили вікно і вдивлялися в туго напружену пітьму, що готувалась прийняти у себе оксамитовий згук першого дзвону. Вже коло церкви палали смоляні бочки. Мури зарожевіли, здригнулись і поплили кудись у світ, а ми відчули тривожне чекання святочних зір.
Ти знаєш, я роками не бував у церкві. Тепер я йшов охоче. Я думав: омиють люди руки од крови і, зійшовшись докупи во ім'я любови й добра, забудуть щоденне убійство, власне й страшне тим, що воно стерло лукаво своє обличчя, змінило ім'я і загостило поміж людьми, як хатній злодій…
Піду і буду мати хоч там одпочинок.
Дзвони гудуть. Юрми розбуджених згуків тривожно несуться в повітрі, а по чорній землі, скритий у пітьму, пливе людський потік. Шелестить літнім шумом нова одежа, пахне запашним милом і шафранним духом свіжої паски. Виразно стукають каблуки по сухих тротуарах, за шибками темних опустілих вже хат по-великодному блима світло лямпадок.
Мури церковці хитаються серед гострих тіней з тополь і мають на тлі чорної ночі невидані замки. Пірнаємо в юрму. Круг нас світяться воском похуділі за піст
