обличчя, міщанські дівчата, в туго сплетених косах, ще мокрих од лугу, тримають у пальцях, не одмитих од фарб, клунки з свяченим.
В церкві вже душно. Повітря густо блищить вогнями, як тяжке золото вівтаря, і спів духовенства вставляє в нього, як в рами, великодні картинки. Мама хоче молитись, шукаючи місця, де б стать на коліна, а мене й Олю тягне на цвинтар. Ми знову впірнаємо в пітьму, в радісний блиск обновлених зір, в помолоділий гомін людей і, жадібно п'ючи нічну прохолоду, дивимось заздро, як обскубують діти срібний оксамит вербових бруньок.
— А ми й не поцілувались з тобою, — згадує Оля. — Христос Воскрес! — і тепла, легка хмаринка спочиває на моїх грудях.
Нам весело нині. В стриманім гаморі голосів, в церковних співах і вогнях, в хвилюючім повіванні весни, нарешті в самих нас — якесь сподівання. Щось має статись.
Та ось рушило небо, позеленивши на світанні наші обличчя. З церкви, при радіснім дзвоні і співах, виливсь вогняний струмок з палаючих свіч, риз та облич, щоб влитись в море принишклої юрми, яка принесла святити паску.
І коли піп втомленим рухом підняв хрест і кропило, благословляючи стразу людей, а вони нахилили покірно голови над кошиками, я знову стрівся з погаслим оком мертвих істот, з виразом муки і болю, з перерізаним горлом, з запахом шкури, яка ще недавно шкварилась на вогні.
І тут благословляли вбивство!
Мені зробилось недобре.
Але ще гірше було, коли довелось розговлятись. Я не міг їсти. Мати так радісно клопоталась, прохаючи поживитись. — «Шматочок індичачих грудей… чи поросячу ніжку… Як, я не їм поросяти? Воно ж таке молоденьке, сите і ніжне, йому і трьох тижнів не було».
Та я не міг.
— А ми так готувались! — зітхнула засмучена мама і присувала мені ковбасу, або копчений волячий язик. — Ну, хоч шматочок… Олю! ти певно зготувати не вміла, коли Петро нічого не їсть.
Мені так жалко було гасити радість молодої хазяйки, але що ж мені було робити?
