згадав одразу, що се його день. Тоді він раптом вискочив з ліжка, теплий, злотистий, довгий на худих стегнах, і присів серед хати над пароходом.
Раптом великі, холодні од умивання руки лягли йому на груди та ребра і підняли кудись угору, в змішаний запах тютюну і помади, в лоскотання шерсткого волосся, теплих батьківських губ. Злегка обдряпаний твердим холодом гудзиків і погонів, Доря припав з довір'ям до батька, а коли п'яти його знову діткнулись помосту, густий голос прогудів м'яко над ним:
— Одягайсь швидше. Зараз поїдем.
Доря підняв на батька очі.
Поїдуть? Куди?
На рибу може? Тиха річка і босі ноги, якими можна бродить по пісочку… Вудлище — луком і сріблясте мигтіння рибки на волосінні. «Бовть!» — сказала вода, ковтнувши камінчик.
А може поїдуть кудись далеко, далеко… у невідомий город. Будуть їхати, їхати, їхать… Дерева будуть кружитись і тікати назад… Ниви самі підстеляться коням під ноги. Мухи обсядуть блискучі кінські зади, а над головою пищатиме пташка…
Хотів запитати у батька, але його вже не було.
І раптом ранець, повний книжками, все зіпсував. А гімназія? А уроки?
— До гімназії нині не підеш, Дорик, — зрозуміла його Сусана.
Він обкрутився на одній ніжці, ляснув себе по стегнах з радісним писком пташати і знову присів над своїм пароходом.
Але його звідти нагнали.
Одягався поспішно, з почуттям свята і існування, з дрижанням кожної жилки од холодку сорочки й тепла маминих рук, жадний на ввесь світ, наче горобчик, що все розкриває пащу в гнізді.
Незащібнутий, з поясом у руці, оббігав ввесь дім. Коло ґанку куняли звощик і кінь, в кухні пищали котята, в столовій батько допивав чай.
Доря хтів пригорнутись до нього, але не смів. Тільки вдячно обняв очима широку спину і парадні погони.
«Оселедець!» — згадав своє прізвище в клясі, — і до
