— Ну, добре. Ти знаєш, Сузя, мені не вільно про се говорити. Я тобі скажу, а ти — гляди мені — ша! ані словечка нікому. Вішаєм жінку, що кинула в губернатора бомбу.
— Ах, ах! Ти її бачив? Молода, гарна? От би цікаво… Голубчику, Карпе… я б… я б збоку денебудь…
Карпо Петрович замахав з ляку руками.
— Фу-ти, ну-ти! Тільки тебе бракує. Мені і з Доркою трудно…
Сусана надулась. Завжди отак. Про неї не дбають.
Однак її незадоволення скоро погасло в турботах про Дорку.
Вони довго радились вдвох з чоловіком, коли будити хлопця, як його одягти, чи пускать до гімназії завтра… Може б зробить йому свято.
— Само собою! — розвеселився Карпо Петрович, — нехай погуляє!..
Він був у чудеснім настрої. Насвистував вальс, який тепер щодня грали у цирку, і бив чоботом в чобіт, як полковий офіцер.
— За ката певно Яким… — кинула наче про себе Сусана.
— Яким.
— Хто б міг подумать! Виняньчив нашого хлопця… Доря так його любить.
— Розпився, стерво.
Вона все більше переймалася чоловіковим пляном. Ну і придумав!
Зелена лямпа тепло світилась у хаті, як добре серце у грудях, пароходик дрімав на помості, уткнувшись в канапу. Карпо Петрович зі скрипом дригав ногою в такт своїм думкам, а Сусана в тихій мирності хати снувала мрії про кращі часи, коли Карпа нарешті оцінять.
І сповнена радісним почуттям, підійшла стиха до чоловіка та поцілувала в мокре чоло.
— Пора вже спати… завтра треба вставати зарання… Ах, Дорик, щасливий!
— Одчепись, мамо!
Доря не хтів вставати. Витріщав очі, налякані світлом, і падав знов на подушку. Але коли мати почала душити його в своїх обіймах і з помосту затріщав пароходик,
