— Я йому цяцьки не подарую… Я для нього таке придумав…
Він навіть урочисто підняв палець в важкому перстні.
— Я для нього таке придумав, що… Фу-ти, ну-ти! запам'ятає до смерти. І навіть віцегубернаторський хлопець не зможе того побачить, що я покажу Дорі… Нехай…
— Та не тягни ж бо…
— Нехай має чим згадувать батька. Буде старий — унукам розкаже… От, скаже, був я дитиною ще, а мій покійний батько…
— Карпе! Ну, чому ти не скажеш одразу?
Сусана аж пхинькнула з нетерплячки.
Тоді Карпо Петрович наблизивсь до неї, витяг червону шию, нащось знизив голос до шепотіння.
— Я повезу його завтра дивитись, як будуть вішать.
— Ах, ах! — налякалась Сусана, — як можна дитину…
— «Дитину, дитину»… — перекривився Карпо Петрович.
Власне дитину. Хіба йому не цікаво? Дитина ще краще затямить. Треба, щоб вона мала вражіння, щоб в неї лишились згадки на ціле життя. А вона думає як? Гладити по голівці та тримати біля спідниці?
Він вже кричав і своїм криком вганяв в м'яке тіло Сусани свій плян.
— Ви-хо-ву-вать треба!..
— Ах, ах! — вона зітхала і витріщала очі на чоловіка. — А може й справді! нехай би побачив. Ні, таки справді, нехай би… Чи ще доведеться удруге. Скільки є дітей: і в казначейші, і в поліцмейстера… а ніхто не побачить, лиш Доря…
Вона звикла до думки. Подумати тільки: подивитись, як будуть вішать людину. Вона і сама б хтіла. Ах, Дорка, щасливий…
Забувала про Дорку і всі думки звернула на себе. Їй було гірко. Прожила на світі до тридцятого року, а ні разу не довелося нічого такого побачить. Хіба Карпо коли подумав про неї? Сиди цілий вік у кухні, бабрайся у помиях і ніколи тобі ні приємности, ні розваги…
— А кого вішати будуть? — блиснула вона очима.
Карпо Петрович завагавсь на хвилину і врешті махнув рукою.
