А Бондаришин провадив так само покірно і наче байдужно:
— Борони Боже… лишимо й панові трохи земельки… на яку грядку, на цибулю, значить, чи що, щоб закришка була… та на крокет…
— Ах, ах! — зробилось млосно Софії Петрівні, і поки Ліда подавала їй воду, Антоша заклав руки в офіцерські штани і процідив крізь зуби:
— Вот негодяї!..
— Ми вже так через те, що пан були добрі до нас, спасибі ласкавому пану, — кланявся Бондаришин.
— А як же… Гріх що казати… всі люди пана «татком» взивають… — гуділи за ним.
— Ну, добре, — стримав образу Аркадій Петрович. — Не одрікаюсь од своїх слів… Коли так присудила громада…
В його голосі чувся вже лід.
— Аркадій! Що ти говориш!.. Як смієте ви!.. — хвилювалась Софія Петрівна.
Антоша поривався щось говорити, і сині жили наллялись у нього на білому лобі.
— Так отак, пане… за два дні маємо свято, тоді громада й поділить землю. А тим часом нехай пан собі поміркують, де їм лишить на грядки… чи коло дому, чи в полі.
— Звісно, що коло дому… ловкий погній… і наручно буде… — вирвався з радою рудий Панас.
— За два дні вже пан самі обміркують… Ми не хочемо зразу… бо ви в нас добрі, спасибі ласкавому пану і вашій пані. Вони нас ніколи не забували…
— Авжеж… чи порошку там, чи мазі якої… звісно, наші пани… Оставайтесь здорові…
І поки виходили люди, усі стояли, немов закляклі, тільки Аркадій Петрович теребив в руці серветку.
Але Софія Петрівна отямилась скоро.
— Аркадій! Ти збожеволів! Ти не смієш оддавати землі. Ти маєш діти!…
— Это нельзя оставить! Тут нужны меры!.. — гарячився Антоша і так штовхнув Нептуна, що собака заскавучала під ногами у нього.
Тільки Ліда все ще прихильно витягала до батька
