Які очі у неї? Не встиг роздивитись.
Невже не побачу?
Мені здається, що вона ворухнулась, збирається йти.
Кидаюсь в натовп, занадто поспішно, і наступаю комусь на ноги.
— Ах, вибачайте!..
Протискаюсь плечем і стрічаюся з нею.
Наче фіялки після дощу.
Темні, м'які, блискучі. Глянула й закрила.
Тепер — кінець. Іду за нею. Куди вона — там і я буду.
Роблю байдужу міну, роздивляю наче будинки, але бачу тільки блакитний вуаль, золоті волосинки на шиї і дрібні каблучки спід спідниці.
Озирнеться, чи ні?
На повороті стає, розглядає якусь рослину і повертає до мене лице…
Тепер ми знову над морем і знову наші очі бродять по синій пустелі, але в мене є певність, що вони й там стрітися можуть.
Бо я хочу глянути в них.
Не піддається. На лівій щоці сходить легенький рум'янець, але очі уперто на морі.
Втрачаю вже терпеливість. Я мушу їх бачить.
І раптом цілою вагою вони лягають в мої з нетерплячим питанням:
— Чого ти хочеш?
— Кохаю… — запевняють мої.
Її очі не знають, що одповісти, і мрійно починають пестити скелі, берег, блакить.
Тим часом я розглядаю ніжну лінію шиї, м'який виріз на грудях, залом на руці, такий чистий і свіжий. Знаю, що пальці у рукавичках — як пелюстки троянди. Все воно укладається в мене, вростає, наче роками я його бачив і милував.
І коли ненароком неначе розкриває на мене свої вогкі фіялки, мої очі впевнено кидають в них:
— Ти моя.
Вона ще не знає — «чия», вагається трохи.
Але я не вагаюсь і жду лиш, коли ми поглянем на себе.
— Ти моя.
