Тоді її очі раптом розкидають свою променисту безодню, готову мене поглинуть, і твердо говорять:
— Твоя.
— Навіки?
— Навіки.
Хіба ж може бути інакше? Стоїмо на тій самій землі — ледве десять кроків між нами, — одно сонце нас в'яже; ті ж краєвиди входять у нас і навіть тіні наші зливаються разом.
Ми то купаємо очі у морі, то очі в очах…
Нас тільки двоє на світі. Що нам до інших? Але звідкись з'являється третій. Як хмарка, що десь узялась і погасила сонце.
Міряє землю худими ногами в панчохах, схиляє біля неї на поренчата свій англійський костюм і виймає бінокль.
Щось говорить до неї, наче давній знайомий, передає бінокль.
А вона взяла!.. А вона взяла!..
Приклала мої фіялки до того самого місця, де перед хвилею були очі чужого, наче нічого не сталось.
Ні, я не можу бути спокійним.
— Шановний пане!
Ні, се обурити може. Я вже киплю.
— Шановний пане! Хто вам дав право поводитись так? Чи тямите ви, що се з вашого боку нахабність?..
Він десь розуміє мову моїх очей, бо повертає обличчя до мене і кидає здивований погляд. Потому байдужно одводить його назад. Ну, чорт із ним!
Але вона? Що недавно присягалась мені: навіки!.. Доволі, щоб з'явились якісь худі ноги й англійський костюм… Ось вона — вірність жіноча…
Чую, що я ревную. Повертаюсь до неї плечима і даю собі слово, що між нами тепер кінець. Любуйся своїм британцем… Навіть не гляну. Мене більш цікавить краса природи, вічна і незрадлива. Не обернусь нізащо. Хоч би ти плакала, хоч би ти благала. Нізащо…
Чую погляд на шиї. Він мене тягне. А може то тільки здається… Вони десь так захопились одно одним, що я для них не існую. Хіба обернутися раптом і накрить голубків? А яке мені діло до чужого кохання?..
