Проте обертаюсь, цілком холодний, і стрічаюсь з її очима.
Такі покірні, благаючі і невинні!
Тоді я од серця все вибачаю і все забуваю.
— Любиш?
— Кохаю.
Тепер знову ходжу за нею. Де вона — там і я невідступно. На британця — ані тіні уваги.
Він не існує для мене. Йду оддалік, за блакитним вуалем або назустріч, щоб глянути в очі. Вона вибирає картки, я теж купую. Вже повні кишені. Розглядає вітрину — я стаю поруч. А все для того, щоб зловить погляд, кинутий потай, лукаво, через голови людські. Так сонце часом просуває своє проміння крізь дощ.
Вже день скінчився, засвітилася ніч, а я ще на ногах. Де вона — там і я. Вона вже втомилась, пора б їй спочити. Востаннє, при світлі зірок, заглядаю їй в очі.
— До завтра? — питають мої.
— До завтра… — одповідають фіялки.
— Моя?
— Навіки.
А завтра, ще не розвиднилось добре, біжу на вчорашні стежки. І раптом, не добігши, спиняюсь. Мене затримує запах пароходного диму. Я знаю… я певний, що її вже нема. Вона од'їхала ранішнім пароходом. Ось він ледве сіріє на сірому морі, навіть дим вже розвіявсь.
Стаю на дорозі і втягаю у себе той легкий запах.
Це все, що лишилось од мого роману…
Завжди хвилююсь, коли бачу аґаву: сіру корону твердого листу, зубатого по краях і гострого на вершечку, як затесаний кіл. Розсілася по терасах і коронує скриту силу землі.
Або її цвіт — високий, до щогли подібний зелений стовбур з вінцем смерти на чолі.
Бо така таємниця аґави: вона цвіте, щоб умерти, і умирає, щоб цвісти.
Ось вона — та, що вічно мене хвилює, що тільки раз розцвітає квіткою смерти. Сиза серединка міцно згорнулась і в муках, зціпивши зуби, одриває от серця листок
