по долинах без краю довгі чорні тополі, тонкі крилаті вітряки (крилаті, як янголи) (немов небесне військо), шпилясті дзвиниці, димарі фабрик, весь город ціклопів, чорний німий і ниций.
На самому споді жовтілі черевички і дрібна потентіля, як зерна золотого піску, а над ними здіймались (сині) (з корони срібних листочків) з срібних корон топольки вероніки, то сіро-блакитні, то (цвіту барви волошки) густо сині. Червоні помпони конюшини, немов маленькі їжачки, стовбурчили щетину з (трьохлистих) трилистих підставок, а (запашний) пахучий чебрець ткав (на просторі) по схилу гори геліотроповий килим. Кашка (роскрила свої) пораскривала скрізь паросольки; (а) серед білих наметів її тріпались крильця блакитних метеликів. Часом на білу парасольку спускався великий жук і ловив сонце в зелене зеркало крил. (Жалібний) Похмурий звіробой викидав купи зірок, яскраво-жовтих (і разом), проте сумних, як золоті (кітиці) кутаси на чорних боках домовини, (а ряд…) а обік нього виганяв сіре та вузловане стебло петрів батіг, по якому дряпались (вгору розтріпані) зрідка, блідо блакитні квіти, (розпатлані) немов полинялі, ніколи й нечесані. З трави наводив лукаве око ромен. Дрібні дзвіночки розбіглись на луці й скрізь сіяли сум, такі делікатні і (та…) такі ніжні, що самі дивувались, як животіють на сьому світі. Недоступна кропива обважніла насінням, немов бджола пергою, хозяйновато шепталась по своїх логовищах. А там знов волохата центаврія хилилась на всі чотирі боки, немов хотіла засипать (за…) синьо-рожевим цвітом усі простори. Оддаль кінський щавель, зруділий на сонці, куривсь брунатним димом, як похоронний факел, і стояли поважно, як золоті семисвічники по (сінагогах) древніх храмах коров'яки, (Евфорбія седіла) (і тає…) По долинках (седіла) евфорбія (і) таємничо котила в сочистих та сирових, як дійки корови, стеблинах молоко, од темнососнового низу до жовтих кругленьких розеток, а на високих місцях поріс, як джунглі (сірий) сивий полин і п'янив повітря гіркими пахощами, густими й задушливими. (Перед з) (Безліч зірок заткали) То там то сям простягайсь до сонця котячі лапки; сухі, бездушні мякенькі, немов оксамит, а між ними польова м'ята, кожних пару листочків прибірала в пояс з геліотропів. Наівні діангуси червоніли в траві, як дитячі обличчя, а над ними схиляв свої віти журливий дрік, і плакав золотими сльозами. Окремо займали великі простори сині будякі, (такі) сині, (і такі сизі) аж сизі. Вони здавались покинутим вогнищем, (од якого здіймався) що конало перед смертним блакитним димком. А там по луках горіла жовта кульбаба, як зорі на небі, (пялася в гору) (танцювала) крутилась на одній ніжці берізка, міцно тримався землі деревій, кивала сірими вітами собача рожа і на горохах сиділи квіти як метелі білорожеві, червоно-сині, і жовто гарячі. (І вся та) Це була оргія квітів (та гірких) і трав пьяний сон сонця, (усе) якесь шаленство кольорів, пахощів, форм.
