— Ой, коли б то дав милосердний… Звісно, люди — Божі собаки, гризуться. Спасибі вам, серце, за добре слово. Хай вам Господь помагає, де тільки лицем обернетесь…
Маланчине серце топилось, як віск. Їй навіть чудно, що з ковалихою вони часто у сварці.
Марія сплеснула в долоні.
— Глядіть, і дядько Панас прийшли послухать!
— Хіба не можна? Може тут що погане говорять?
Низька корячкувата постать спинилась на хатнім порозі, переставила довгий ціпок з корою у хату і, спершись на нього, щулила очі. Здавалось, вербовий пень витяг з землі своє коріння та причвалав між люди, цупкий, битий негодою, з духом землі, на якій ріс. Стара Кандзюбиха кликала брата:
— Заходь, заходь у хату.
Всі повернули до Панаса обличчя, а чужий раптом замовк, поклав руки на стіл і закліпав очима.
Панас все ще роздивлявся по хаті.
— Щось у вас світло погано горить, не розберу я зразу.
Але він вже пізнав. Коло Гафійки сидів Олекса Безик, якого на селі звали Півтора Лиха. Він мав дітей як маку і ані клаптика поля. В кутку підпирав стіни високий Семен Мажуга, з запалими грудьми та довгорукий, весь як складаний ножик. Він тільки й жив з того, що на клишоногій кобилі возив жидів на вокзал. Були тут Іван Короткий і Іван Редька, Олександер Дейнека та Сава Гурчин, всі безземельні, або такі, що їх земля не могла згодувати.
Тоді Панас переставив через поріг свої чоботища, в яких певно більше було онуччя, ніж ніг, і примостився біля Марії.
— А хто ж той чорнявий, що за столом?
— Се чоловік з Ямищ, — пояснила Марія і обернула до чужого зацікавлений вид.
— Розказуйте далі, — попрохала вона.
Той перестав кліпать очима. І всі обернулись до нього.
— Ну, значить, зібрались ми зараз на зборню, староста
