з нами, так і так, пишіть приговор. Ми, ямищани, пристали на те, що ніхто з нас не буде робити в пана по давній ціні. Тепер піший робочий — рубель, а кінний — два. Робочий день має бути коротший на четвертину…
— Ого!
— Цитьте! нехай говорить…
— Жати за шостий, а не десятий сніп, молотити за восьму, а не тринадцяту мірку…
Осе так добре! Голови по кутках закивали, а довгорукий Мажуга, на знак повної згоди, складався і розкладався, неначе ножик.
— А як пан не пристане?
Стара Кандзюбиха пропхалась крізь натовп і обережно зменшила у лямпі світло.
Справді, що буде, як пан не пристане?
Чоловік з Ямищ помовчав хвилинку, глянув навколо і одрубав:
— А не пристане, то забастовка.
Марія сплеснула в долоні.
— Заба-стов-ка! Господи милосердний!
Панас Кандзюба хитнувся вперед, немов верба од вітру.
— Забастовка? Як саме?
— А так. Пан кличе косити — добре, карбованця в день. Не хочеш — коси собі сам. Ніхто на роботу не вийде. Настали жнива — давай нашу ціну; незгода, — назувай сам постоли та й гайда з серпом на поле.
— Ха-ха! От ловко!
Сміх розкотився по хаті, з кутка в куток. Цілі ряди коливались од нього. Сміх косив наче та клав людей в покоси. Пан в постолах! Ха-ха!
Півтора Лиха впрів навіть од тої уяви: його лисина, зрошена потом, ловила й переливала блиск лямпи. Пан в постолах!..
Чоловік з Ямищ все говорив.
Перед очима в Панаса невідступно стояла кумедна постать гладкого пана у постолах, сама серед поля, невміла і безпорадна. І не легка веселість грала в Панасовім серці, а давня мужича зненависть, що нарешті знайшла своє слово.
Озуть пана у постоли!
