Панас ізліз уже на землю й винувато обертався до сусідів.
— Хіба я що? Я згоден… я на все згоден… Як люди…
— Знайшовсь мудрий, потерпімо, каже.
— Цитьте — нехай говорить, хто почав.
— Говори, Гуща.
Долом шуміло, неначе бурчак у повінь котив по річці каміння і рив береги.
А з туману, як з хмари, плив голос і падав між люди.
— Вся земля наша, одвіку, бо кожна грудка, кожен упруг политі потом, погноєні кров'ю трудящих. Одберімо землю, і тоді кожен трудящий матиме хліба доволі для себе і для дітей.
Ось воно слово: одберім землю…
Воно впало серед такої тиші, що чутно було, як мостилась по гніздах птиця, або спросоння била крилом на вершечках дерев.
Одібрать землю!
Сі два слова досі лежали на споді кожного серця, як захований скарб, а тепер, вийняті звідти, стали немов живим чимсь і говорили: ходім за нами, ми поведем.
Не руйнувати й не палити, а одібрати. Вогонь що візьме, то вже не оддасть. Ходім і однімем своє, неправдою взяте од нас і батьків наших. Одберімо хліб свій кривавий, для розкошів одірваний од голодного рота.
Груди так повно зітхнули, аж ліс обізвався.
Велике тіло розросталося наче, простувало застояні ноги, затерплі руки. Почуло силу. І благовістило у ньому, як дзвін на Великдень: «Буде земля… Однімемо землю…»
Ту саму землю, що як мрія далека тільки манила, а не давалась у руки, що грала перед очима, як марево в спеку…
Тепер вона близько, простягни руку й бери.
І не хотілось розходитись із лісу, розривати на частки могутнє тіло…
