«Не пан наганя, а самі б'ємось за аренду, бо ти не візьмеш, то візьмуть люди. Ніхто не хоче з голоду гинуть — та й платиш…»
«Однаково гинеш… Земля не виносить видатків, голодна не хоче родити. А що вродила, все забрав пан».
«Пропада твоя праця… А на той рік знов ідеш до пана, сам себе дуриш…»
«Страшна видима смерть…»
Слухайте, слухайте! Годі вам там!
Земля належить трудящим. Хто багатому дав його багатство? Ми, мужики. І звідки сила в нього? З нас, мужиків… Діди наші, батьки й самі ми життя ціле робили на пана. Хіба ж ми не заробили собі землі?..
І знов у тумані бриніли окремі розмови, як зачеплені струни.
«Подать плати, москаля дай, щоб землю нашу од ворога боронив… А що ж мені боронити, коли в мене землі нема? Зроби спочатку так, щоб була в мене земля, а тоді й бери москаля, як має що боронити…»
«Зруйнуймо засиджені гнізда, як роблять інші, викурімо багачів, щоб не наважились більше вертатись, тоді миру вільніше буде, тоді в нас буде земля…»
Панаса Кандзюбу кортіло. Він вже кілька разів крикнув: «Люди! Християни!» але його не пускали.
— Мовчи, заважаєш.
А він ліз вже на дерево, важкий у своїй свиті, як ведмежа, аж хрустіли галузки.
— Люди, християни!
— Хто там говорить?
— А хто його знає…
— Християни, ми довго терпіли. Воно правда, що пани товстобрюхі за людей нас не мають, як леви рикають на мужика; народ розорили та ще й ганяють за нами з москалями та посіпаками всякими. Наче за звірем. Але потерпімо ще трохи. Почекаймо великої милости й справедливости.
— Від кого?
— Знаємо! Ждали!
Здригнувся туман неначе і колихнулось сподом, ось-ось хлюпне в береги.
— Нема терпцю! Урвався…
