Ви, люди, знов казали: „психопат“,
Коли мінї пахучу, любу казку
Шептали вітри, квіти й тихий сад,
І туркотїли горлинки про ласку, —
Коли під гарну музику та спів
Я в чарівній задумі камянїв
І раптом, не прощавшись із гостями,
Тїкав до моря грать ся камінцями.
„Причинний!“ говорили ви й тодї,
Коли я в грошах не знавав принади
І, через сни таємні, золоті,
Я рвав ся геть од теплої посади.
Я був для вас причинний і тодї,
Коли, чийсь образ носячи в грудї,
В нїм бачив тільки те, що поетичне,
І одкидав усе, що прозаїчне.
Для мене голос серця — все сьвяте,
А вам за психопатию здаєть ся…
Не стану ж думать, я́к ви назвете
Мої піснї, що виплили із серця!
Коли в поета щиро ллється спів,
Дак що́ йому ваш сьміх або ваш гнїв?!
Не божевіллє в тім! не неморальність!
Що з серця йде, то правда й ідеальність.
От і все, що я можу одказати тим тверезим людям, котрі захочуть, ба вже по части й захотїли, добачити в моїх поезиях або дитячий, сьмішний сентименталїзм, що зовсїм неличить екстра-ординарному професорови сухої арабської фільольоґії, або які-небудь думки деґенератські, декадентські (дарма, що од дека-
