дентщини я завсїгди одвертав ся), ба навіть думки антиморальні. Антиморальність моя лежить у тім, що в ненормальнім „Нечестивім коханнї“ пречистої, безгрішної душі я добачив більше ідеальної високости, нїж у звичайнім, нормальнім „Коханнї по людському“ [1].
Багато більше, нїж чужі натяки на мою азиятську неморальність, смутить мене моя власна боясть, що може в мене не стало талану восхвалити благоговійною достойною піснею своє божество — матїр-природу; а вже-ж од неї, в самітній розмові з нею в її величньому храмі, я й на краю могили пізнавав найбільші радощі на сьвітї. Бою ся, що так само, як у католицьких гимнах Мадоннї, в моїх гимнах природї знайдеть ся більше щирости, нїж художницької сили.
Природо-мати! ти мінї прости,
Що я тебе виспівую так блїдно,
Не змалював твоєї висоти,
Красот твоїх у мене анї слїдно…
Бо я з твоїх красот усе пянів, —
Рука дріжала… погляд туманїв…
Текла сльоза. — Змивала ся картина, —
Виходила неясна ляпанина.
На останцї зовсїм виразно скажу, що пускаю в сьвіт отсю книжку не для людей фі-
- ↑ Завважу, що в обох циклях віршів немає нїчогісїнько автобіоґрафічного.
