зично здорових, а тільки для людей трохи слабих, із надламаною життєвою снагою або нервами, — для тих людей, що вміють і легко плакати, і солодко нудьгувати, і молитись Богови, і умилятись, — для тих людей, що — з наївним еґоїзмом недужої людини — зугарні дізнати більше втіхи й радощів із звістки про новітнїй сьвіжий, кучерявий паросток на гімалайській кедринї-деодарі, нїж із телеґрами про зниженнє такси на сіль, — для тих недужних і самітних людей, що прихильну до них людину або сїмю можуть з наївним еґоїзмом полюбити не менче, нїж цїлу людськість; тільки такі читачі знайдуть у сїй книжцї рідні для себе ноти. А котрі читачі здоровісїнькі на тїло й на серце, особливо-ж котрі, замість нюхати екзотичні квітки та прислухати ся до кожного стукотїння свого або й чужого рознервованого серця, жваво рвуть ся на сьміливу боротьбу за цїлу пригнїчену голодну суспільність та котрі раднїйші будуть слухати од поета тільки войовничі поклики до бою з громадською гидрою, — тії нехай і не розгортають цього „Пальмового гилля“. Коли-ж, собі на невтїху, вони випадком розгорнуть і прочитають мої вірші, то нехай швидче силують ся забути й їх, і автора. Автор не буде за те в претенсиї, бо й скрізь у природї бачить те саме:
Срібную лїле́ю буря підотнула,
Пишную корону до землї пригнула.
Пахощі пропали. І блищить сльозина,
Наче дорогая, буйная перлина.
