Нудьга мене гризе, мов гадина стоуста,
І мозок виїда, і серце пригаша.
А хтось казати-ме, що се розпуста,
Тимчасом як болить примучена душа.
Нї! не розпустник я! Єдинеє бажаннє —
Щоб слухать тихую розмовоньку твою,
В щасливім забуттю зaтaювать диханнє
І чути щиреє: „Люблю тебе, люблю“
XV.
О ПІВНОЧИ.
Стоять зачаровані, сяйвом облиті
Сади ароматні, запашниї квіти.
Візьму-ж бо я лютню — і в тихій нудї
Ударю по струнах в нічній самотї.
Сріблисті потоки із місяця ллють ся,
Сріблистиї звуки зпід лютнї несуть ся.
Заслухались квіти, притихнув садок,
Ба навіть фонтан журкотливий примовк.
Нарештї у пальми листки застогнали:
„Не грай, чоловіче! усохнем з печали!“
Журливо стріпнула ся рожа-краса, —
Упала на мене пахуча сльоза.
Схилились плакучиї верби й маслини,
Шумлять кипариси і мирти й цитрини.
Маґнолїя молить: „Ой, годї! не грай,
І нашого серця на смерть не вражай!“
