— Тихий вітре з рідних гір!
Як дихнеш ти серед ночи,
То нудьга моя росте
І притихнути не хоче.
Прийде ранок. Заблищить
Сонце промінем чудовим.
Сива горлинка турчить
В сьвіжім гиллячку лавровім.
Я-ж ридаю мов дитя, —
Не тверда я вже людина,
Що печаль свою слїзми
Виявляти не повинна.
Щоб кохану розлюбить,
Є в людей така наука:
„До несхочу в купі буть“;
Другий лїк на те — розлука.
Я гоїсь і так, і так, —
Не зробилось серцю легко.
Та скажу я, що любійш
Бути близько, нїж далеко.
Ба й із близости таки
Невелика користь буде,
Скоро милая свої
Всі обітницї забуде.
