Харитон. Як його вчити? Таке розпутство завелося!
Степан. Змалку — лозиною, та батогом; а тепер вже й дубина не поможе.
Харитон. Ну така роззява, мій Юхим! Як я, дак я всі карти наскрізь бачу! Інший хвабриться, з маненьким козирьом жене… А я оце думаю кинутись до мирового? Помилуйте! Знаєте, купив я своєму Юхимові хвинельову кухвайку, сказать: достометну німецьку! Аж любо було глянути на нього: панич! одним лицем панич! Ну вже й чортова роззява!.. Пішли ми у церкву, на „страсть!“ Ото ж, як вже дочитували дев'яту, чи десяту ванголю… Ба таки десяту, бо я вже дев'ять пуп'янків наліпив, на своїй свічці. Звичайно, почали люди куняти, — сказать: народ потомлений. Дехто вже хріп, інший носом клював… Зашкварчали чуби і почало шмалятиною дхнути, як і повсякчас воно бува на страсть. Титар похожа по церкві, та розбуркує парахвиян. Тільки що прийшов повз нас, ще до когось промовив стиха: „що ви, спати в церкву поприходили, свинота!“.. Соломія Гаврикова, стояла позад мого Юхима, задрімала пся-віра, тай притулила свічку до Юхимової кухвайки: геть спина так і зотліла!.. Хіба на це є закон, щоб руб сімдесят три копійки як у воду жбурнути?
Степан. На кого ж ти скаржитимешся мировому?
Харитон. На неї! Яке вона має положеніє палити чуже добро? Дай ій путивочку, вона й хату мені спале!.. Таке розпутство!..
Степан. А хто ж і заводе те розпутство, як не ми самі? Гедзети, плюндри, чоботи, бляшками та цвяшками обліплені!.. Ну, чи пристала ж така одежа до чорної роботи?
Харитон. Коли ж дивишся, як другі, то й собі потрапляєш…
Степан. Не біжи за прудким, коли певен, що не доженеш; скільки ворону не квітчай у павине пір'я, а нарешті вона таки зостанеться вороною, — чув?
Харитон. У гедзеті якось акуратніш! В городі, на базарі, то вже кожен тобі каже: поштенний! А як напнеш сірячину: „ти, мужик! Хамло! Мазепа!..“
Степан. Видко пана по халявах. Ти ж мужик й є?
