Степан. Коли б ця думка та запала одному-другому в голову, вона може і розжеврілася б?…
Роман. Дві голови — два розума, п'ять голів — громада, а громада — великий чоловік. (Помовчав). А я оце таки йшов до вас.
Степан. По ділу, чи як?.. Яке ж діло?
Роман. Закохався я…
Степан. Он як! Це чи не за старосту прийшов мене кликати? Шкода, не піду! Чоловік я не питущий; а на весіллі як староста тверезий, то й весілля сумне.
Роман. Не вгадали… Я покохав вашу дочку!
Степан. Як?
Роман. Так, батьку! Це вже і в бога записано.
Степан. Як же це, коли? Еге, питаю! Хіба довго?.. Г-м! Як бачу, то воно й завжди так припада, що й сусіди, мовляв, вже знають, а батько та мати на останці?.. Ну, а Хведоска ж як?
Роман. Колиб не знав її серця, хіба зважився б до вас обертатись?
Степан (помовчав). Що ж, її воля!.. її воля, її й доля! Ні силувати її, ні відмовляти — не хочу! Коли це їй від бога, то бог їй і талану залишив… Хоче йти — поможи їй боже; не хоче — слава богу!
Роман. Дякую за щире слово!.. А… де ж, батьку, Хведоска?
Степан (усміхається). То ти такий козарлюга? Чуже діло, мовляв, руками розведу, а до свого то й ума не приберу! Бодай вас з такими парубками! Не побіжу я за нею, сам її пошукай. (Шуткує). Може подалась у байбузи?
Роман (не зна що сказати). Та я… я, бачте, тільки так спитав…
Степан. Бодай тебе!.. Почервонів, як калина?.. Який з тебе чоловік буде?
Роман. Нічого, вилюднію! Це ж ви зовсім мене засоромили… (Уклонившись пішов).
Степан (сам). Он які парубки народилися! Пита: де його дівчина? А колись, бувало, стирлуєш вівці, гін за шість від села, станеш на шпилю, та як свиснеш: летить Хотина, аж земля під нею двигтить!..